Пангея (1 раздел)

[Fantaster 1]

Итак, я начал писать фентези-роман о своем выдуманном мире - Пангеи. Пока написал первый раздел. Прошу оценить.

Українська моваНажмите здесь!

 У невелику похмуру кімнатку ледве пробиралися промені світла з невеличкого заґратованого віконця під стелею. Вони падали на голі сирі стіни та дещо поржавілі металеві двері в кінці приміщення. Під віконцем, куди майже не діставало світло, сиділи в тіні двоє чоловіків середнього віку за старим і дуже потертим дерев’яним столом на таких же поношених табуретках. Один з них, досить високий і широкоплечий, був зодягнений у подертий сірий балахон із великою латкою на правому плечі, а другий, дещо нижчий, але теж дужої статури, сидів у акуратному сірому плащі із просторим капюшоном, що висів на його спині. Обоє мали побриті налисо голови та довгі бороди, що діставали до їхніх грудей. Час від часу поглядаючи на двері, чоловіки тихо, майже пошепки, щось обговорювали.

- Ну як ти тут, мій друже?

- А як ти думаєш? Мене закрили у найбільшій в’язниці Лорденської Імперії та наділи фріолові кайдани, а ти питаєш як я тут!?

- Та тихіше, Костянтине … нас можуть слухати, не забувай. Я знаю, що життя у Фолксі – далеко не мед, але не треба зриватись і втрачати контролю над собою, адже це тільки нашкодить.

- Ну добре, гаразд … то які новини з Ордену, Іване?

- Новини … та новини не дуже, мушу я сказати. Ульян все-таки став гросмейстером. Багатьох магістрів, які тебе підтримували, будо підкуплено, декого шантажували, погрожували. Тим більше, після твого ув’язнення у нього не залишилось серйозних конкурентів, тому Рада обрала його, як би нам цього не хотілось і …

- От же ж … ця падла очорнила моє ім’я, підкинувши монет орків та липовий лист від хана і повернула більшість моїх друзів проти мене. Та він ще й захопив владу у Ордені Вогняного Дракона. Погані часи насуваються не лише для нас, а і для всього Лордену, я відчуваю.

- Так, гірка доля нам зараз випала. Але ти перебив мене і я дещо не договорив … ходять чутки, що він хоче домогтися перегляду справи, аби тебе з цієї в’язниці на той світ перевели. Того разу йому це не вдалося через підтримку багатьох магістрів і твої заслуги перед Імперією, але тепер, коли його обрали гросмейстером і більшість членів Ради Магістрів під його контролем, у нього достатньо впливу аби надавити на суд і довести свою справу до кінця.

- Ну взагалі чудово … мене позбавили свободи і доброго імені, то тепер хочуть позбавити і голови. Зміг би я звідси вибратись, то спопелив би цього поганця. Але що тут можна зробити … фріолові кайдани не дають можливості застосувати чари, а без них з цього замку вибратись не можливо.

Іван, обережно оглянувшись, витягнув з рукава невеличкий ключик сріблястого кольору та поклав на стіл і пошепки мовив: «У мене є деякі зв’язки у цій гнилій місцині і мені допомогли зробити ключ від твоїх оков». Костянтин, подивившись на цей невеличкий металевий виріб, швидко взяв його і заховав за пазуху. Смуток у його очах змінився на надію, яка знову зажевріла у його серці.

- Дякую велике. Я вік тобі цього не забуду.

- Ти не раз мені допомагав, тому настала моя черга віддати борг. Сьогодні опівночі намагайся вибратися з камери і дістатися даху одного з корпусів, або хоча би залізь на стіну. Як виберешся, дай мені знак. Я спробую тебе звідти забрати. Звісно, це дуже ризикований захід, але так з’явиться хоч якась надія виправити ситуацію.

- Звісно, я зроблю все як треба. Не сумнівайся.

- Добре. До вечора ще є час. Іди спочинь и придумай план дій, а я піду закінчу свої приготування до справи.

Друзі потисли одне одному руки і встали з-за стола. Іван крикнув: «Стража, побачення закінчено!» і через кілька секунд масивні двері відкрилися і у них з’явилися обриси двох міцних чоловіків у кольчугах та шоломах із трохи загостреним верхом та широким наносником. За поясом у стражників були одноручні мечі у чорних шкіряних чохлах. «Ув’язнений, на вихід!» - рявкнув один із них і Костянтин покірно посунув до дверей. Як тільки він переступив поріг, пролунала команда: «До стіни» і йому довелося зупинитися та стати зліва від дверей. «Прошу покинути приміщення» - більш ввічливим тоном мовив вояка та Іван мовчки вийшов з камери і попрямував по коридору направо. Тоді охоронець закрив двері одним із ключів, що були у зв’язці, яку він тримав у своїх руках та закомандував: «Ув’язнений, вперед» та кивнув головою у напрямі коридору. Костянтин пішов туди, куди йому звеліли йти, а спереду і ззаду його оточували стражники.

Вони йшли по широкому коридору з сірими стінами, які через світіння факелів, закріплених вздовж, здавались буро-коричневими. По обидва боки, через кожні п’ять чи десять метрів, знаходились двері, такі ж, як і в камері для побачень, але з тих кімнат лунали крики, гучний сміх і подекуди воплі та стогони, що не викликало ніякого здивування у тих, хто провів тут хоч деякий час. Часто по коридору гасали туди-сюди інші стражники, навідуючись до ув’язнених. Сонячне світло сюди майже не добиралось, тому складалося враження, ніби знаходишся не в замку, а у якісь печері. Через пів хвилини неквапливої ходьби вони досягли кінця коридору, де розміщувалися круті закручені сходи та попрямували по них вгору. Проминаючи поверх за поверхом, вони вийшли на п’ятий. Цей коридор нічим не відрізнявся від того, який був на першому рівні. Пройшовши по ньому трохи більше десятка метрів, стража з ув’язненим зупинились біля одних із дверей, котрі охоронець відкрив іншим ключем із зв’язки та жестом наказав Костянтину заходити. Після того, як він виконав вказівку солдата і опинився у камері, двері за ним голосно грюкнули і ззовні зачинились.

Камера Костянтина була така ж за розміром, як і та, де щойно відбулася зустріч з другом, але замість столика зі стільцями там знаходилось лише ліжко … але то і ліжком назвати не можна було – просто лавка, накрита порваним простирадлом і тоненьким брудним одіяльцем. Чоловік ліг на це убоге лежбище і став продумувати майбутню спробу звільнення з цього жахливого місця. Це буде дуже ризикований захід, адже ніхто ще не вибирався живим із Фолксу, але на долю нашого героя випало це випробування і він був сповнений готовності іти до кінця.

Година за годиною, наш герой дрімав на своїй койці і Сонце стало потрохи опускатися до горизонту, наступав вечір. Все менше і менше променів стали освітлювати камеру. Костянтин пробудився від металевого грюкоту, поволі встав, і побачив на підлозі біля дверей залізну миску з в’язкою тюремною баландою і ложку. Сам лише вигляд цієї страви відбивав будь-який апетит, але потужне відчуття голоду змушувало брати до рук столовий прибор і ковтати цю гидку суміш. Ложка за ложкою, в’язень виїв її до останньої краплі і поклав біля дверей, аби посудину забрали через ту ж хвіртку, через яку її сюди і помістили, не відкриваючи самих дверей. Через хвилин двадцять, після того, як він закінчив трапезу, так і сталося, а Костянтин продовжував спочивати на лежбищі.

Як тільки коли Сонце зайшло за горизонт, заспаний чоловік піднявся і став ходити туди-сюди по камері, насупивши брови і напруженого роздумуючи про майбутню авантюру. Трішки потупцювавшись на одному місці, він підійшов до закритого ґратами віконця, став навшпиньки і зазирнув у нього. Йому відкрилась похмура панорама просторого внутрішнього двору замку із високими масивними кам’яними стінами. Були видимі темні силуети людей, що квапливо шмигали по ньому. То були, в основному, стражники. Особливо багато їх було на стінах. У самому дворі розміщувались конюшні та колодязі, а також польова кухня. Подивившись направо та наліво можна було побачити ще по одному прямокутному бастіону з ув’язненими, але крім, у стінах, ще розташовувались ще чотири округлі оборонні вежі. Вони, по дві з кожного боку, розташовувались між брамою фортеці, яка знаходьсь напроти трьох тюремних корпусів, що стояли дугою, та самими казематами.

Костянтин відійшов від віконця і дістав з-за пазухи ключик. Він вставив його у невеликий замочок на кайданах, повернув і вони розімкнулись: спочатку зробив на одні руці, потім на інші. Костянтин з полегшенням потер свої зап’ястя і подумав: «Ну нарешті я вільний. Два місяці жив тут в неволі, як скотина, але тепер це закінчиться. Я або звільнюсь, або поляжу тут, як воїн».

Наш герой повернувся обличчям до дверей, припідняв праву руку, направивши долоню в їх сторону і почув клацання – замок відімкнувся. Костянтин трохи посунув ручку від себе та став прислухатись. Нічиїх кроків не було чути. Він відкрив двері ширше, виглянув і побачив, що там і справді нікого немає, лиш тривожно мерехтіли факели на стінах і чувся гомін з інших камер. Костянтин вийшов з кімнати і рушив наліво по коридору, до сходів. Дійшовши до них, утікач озирнувся і став тихенько підніматись угору. Минувши один рівень, він помітив кремезного стражника, що знаходився на два поверхи вище і спускався до нього. Костянтин зупинися і став так, щоб солдату не було його видно. Коли вояка спустився до його поверху, то був шокований, побачивши втікача і швидко вихопив меча із ножен. «Ти як вибрався!?» - рявкнув охоронець: «Ану лицем до стіни!». Костянтин зневажливо насупив брови і сказав: «Тссс. Я не хочу завдавати тобі шкоди, тому просто віддай свій меч і мовчки йди звідси, а інакше …». Чаклун підняв ліву долонею до стелі і в кількох сантиметрах над нею раптово з’явився і завис згусток вогню, що палав яскраво-жовтим, деколи переливаючись оранжевим кольором, полум’ям, яке освітило темні сходи краще за всі факели, що висіли навколо. «А інакше я спопелю тебе» - добавив Костянтин. Побачивши це дивне видовище, у стражника на кілька секунд відняло мову від шоку, але потім він, із помітним дрижанням у голосі, пробубнів: «Так ти монах Ордену … чого ж ти раніше сказав? Тримай мій меч, тільки забери від мене цю палаючу штуку». Воїн, поглядаючи на мага, помаленьку поклав зброю донизу, на одну із сходинок. «Добре» - сказав Костянтин, після чого опустив руку і вогняна куля зникла так же раптово, як і з’явилась: «Ставай обличчям до стіни». Солдат покірно виконав розпорядження монаха, після чого наш герой підняв його меча, та вдарив прикладом по затилку стражника. Охоронець, втративши свідомість, впав і наш герой переступив через нього і продовжив підніматися догори, вже з мечем у руці.

Проминувши ще два поверхи, Костянтин дійшов до кінця сходів, де розташовувався вихід на дах бастіону. За дверима було чути голоси вартових. Трохи відчинивши їх, він заглянув і побачив, що поблизу було четверо стражників, які щось весело обговорювали. Скільки ж солдат було далі - у цю щілину видно не було. Чоловік затаївся зліва від дверей та правою рукою штовхнув їх так, що вони відкрились навстіж. Вояки припинили розмову та зацікавлено подивились у сторону відкритого приміщення. «Невже тут такі сильні протяги? Наче не помічав цього раніше …» - незадоволено мовив один з них і вказав іншому: «Йди закрий». Останній виконав вказівку старшого солдата і підійшов до дверей. Як тільки він став підносити руку, аби закрити їх, Костянтин ледве помітно смикнув правицею і ніби якась невидима сила різко потягнула нещасного охоронця всередину, до сходів, і він стрімголов покотився ними донизу. У решти стражників від здивування мало очі на лоба не повилазили. «А це ще що за чортівщина!?» - вигукнув один з них. «Зараз розберемося» - добавив інший: «Тільки будьте напоготові». Воїни подіставали з ножен мечі і, оглядаючись навкруги, один за одним підходили до місця, де щойно стався цей моторошний інцидент.

Як тільки вони підійшли до входу на горище бастіону, у дверному проході несподівано з’явився Костянтин, з мечем у правій руці, і пронизливим поглядом кинув на стражу. «Утікач!» - крикнув один з вартових і воїни кинулись на нашого героя. Монах різко витягнув ліву руку вперед, долонею до ворогів, і першого нападника з великою силою відкинуло назад, що повалило додолу і інших двох, які стояли за ним. Доки воїни не оклигали, наш герой пустився навтьоки вздовж краю даху. Холодний вітер бив у його лице. Нарешті чаклун згадав смак свободи. Два місяці йому доводилось сидіти і чотирьох стінах і все, що він бачив у віконце з ґратами – це внутрішній двір замку, який уже так остогид. Ці дві місяці здавались Костянтину вічністю, але нарешті він вирвався з неволі і знову може чаклувати, звільнився від фріолових кайданів, які просто роз’їдали його душу. Здається, ще трохи, і чолов’яга зійшов би з розуму, але випав шанс утекти від цього жахіття і він скористається ним на повну. На безхмарному небі було добре видно половинчастий Місяць і яскраві зірки, які добре освітлювали таємничий густий ліс навколо фортеці і широких ровів, що її оточували. Якщо довго дивитись у цей ліс, то може здатися, що якісь дивні істоти вдивляються в тебе з нього. Але у нашого втікача не було часу розглядати природу. Він щодуху біг, бо за ним гналося більше десятка озброєних чоловіків і кількість переслідувачів невпинно зростала, бо до цього натовпу приєднувалися все нові і нові стражники, яких було чимало на даху в’язниці. Ось-ось вони його оточать … чаклун раптово зупинився, різко підняв догори свій меч і той спалахнув яскравим помаранчевим полум’ям, яке, здавалось би, на секунду затьмарило Місяць.

На мить стражники зупинились і заціпеніли від жаху, але швидко відійшли від шоку і оточили Костянтина, утворивши навколо нього півколо. «Здавайся, чародію, або ми скинемо тебе зі стіни. Магія тебе не врятує!» - розлючено закричав один з караульних: «Здавайся, або скинемо тебе зі стіни!». Монах суворо подивився на них і мовив: «Ні, тільки не це … Я краще стрибну, ніж повернуся до казематів» . Після цих слів маг махнув своїм палаючим мечем і вогняний батіг, що з нього вирвався, вразив кількох солдат, що я стояли у першому ряді оточення і вони зайнялися та стали з криками бігати по даху. Дехто з них упав зі стіни, а дехто догадався повалятись по підлозі і зміг себе загасити, хоч і отримав серйозні опіки. Воїни наче озвірили і з криками кинулись на Костянтина. Той, намагаючись вийти з зони оточення, проривався до іншого боку бастіону, один за одним парируючи удари ворогів своїм вогняним мечем. Але як тільки він майже добрався переходу на дах іншого корпусу і залишалося лише стрибнути, один з цих ударів прийшовся йому по нозі і кров хлинула по обідраному одягу, а меч вирвався з руки і полетів донизу … Наш герой упав та скривився від шаленої болі у розрізаній, майже до кістки, ляшці. У натовпі охоронців почувся презирливий регіт. Один з них замахнувся над пораненим, аби безжалісно розрубати його знесилене тіло, але монах взяв всю волю в кулак і в останньому ривку відкинув нападника назад силою своєю думки. Далі опиратися змоги не було і Костянтин закрив очі і став покірно чекати своєї участі.

Раптом почувся жахливий грохот. Від здивування, поранений відкрив очі і побачив яскраві спахали, від яких загорілись багато вояк. Глянувши на небо, він помітив створіння, яке було одну наполовину левом, наполовину орлом, що наближалося зі сторони лісу до казематів. Його гострі пазурі і хижий дзьоб навіювали жах на кожного, хто подивиться на цю могутню тварину у гніві. Вершник цього звіра метав у стражу вогняними кулями, змушуючи солдат метушливо розбігатися. У ньому Костянтин упізнав свого друга Івана, який стрімголов мчав йому на допомогу. Пролітаючи у метрі над пораненим товаришем, він простягнув руку, після чого тіло втікача стрімко піднялося угору і вершник зміг його вхопити і усадити позаду себе на спину створінню, що їх несло по небу, коли вони пролітали над замком.

«Ти думав, я про тебе забув?» - усміхнено запитав Іван: «Я бачу, тебе поранили, але то дурниці, зцілимо». Костянтин видавив із себе посмішку на полегшено сказав: «Чесно кажучи, я вже думав, що це кінець. Аж не повірив своїм очам, коли побачив тебе на грифоні». Вершник співчутливо глянув на знесиленого друга і добавив: «Так … дійсно я мало не запізнився, вибачай». «Я тебе не звинувачую» - відповів Костянтин: «Якби не ти, я б і досі там гнив, а потім мене би з позором позбавили голови».

Поки друзі балакали, вони стали потрохи віддалятись від Фолксу. Костянтин глянув назад, аби в думках назавжди попрощатись з ненависною в’язницею, але побачив дещо, що його дуже стривожило і нервово сказав Івану: «За нами погоня!». Вершник насупився, оглянувся, і побачив, що і справді за ними женуться чотири лучники на грифонах. Вони підлітали все ближче і ближче, стріли почали свистіти над головами монахів, на що Іван подекуди відповідав, кидаючи у переслідувачів вогняними кулями, але вороги, маневруючи, уникали їх потрапляння. «Ми від них не відірвемось» - сказав монах своєму другові, що сидів позаду: «На нашому грифоні сидить двоє людей, а на їхніх – по одному, тому вони швидші. Вони ще й починають нас оточувати …». «Та я помітив!» - вкрай незадоволено відповів Костянтин: «Але що нам тепер робити? Скільки ми ще зможемо від них увертатись?». Іван роздумливо почухав затилок і неквапливо мовив: «Є в мене одна авантюрна ідея … я не впевнений, що у нас вийде …». «Та кажи вже, що задумав!?» - роздратовано перебив його Костянтин, на що товариш з ентузіазмом відповів: «Ми полетимо у протилежному напрямку, до Гірляндії. Вони не будуть за нами гнатися у повітряному просторі цієї держави, бо появу на своїх кордонах такої кількості грифонів гноми розцінять як вторгнення, але ми, можливо, зможемо проскочити». «Ну тоді мчимо туди. Це наша остання надія» - нервово сказав поранений чародій. Треба хоча б щось спробувати зробити!».

Іван різко потягнув за повідки у бік і грифон зробив розворот у протилежному напрямку. Переслідувачі зробили те ж саме і продовжували погоню. Маневруючи, монахи уверталися від стріл, що постійно летіли у їх сторону і рухались вже у напрямі Фолксу, невдовзі його проминувши. «Ми скоро будемо над Гірляндією» - радісно сказав Іван: «Невдовзі вони від нас відчепляться». Костянтин, сумніваючись, мовив: «Щиро на це сподіваюсь. І взагалі, з яких пір у Фолксі тримають загін грифонів?». «Та певно з тих пір, як тебе там закрили. Ульян не стане тебе недооцінювати, він передбачив усі варіанти розвитку подій» - пояснив друг і з посмішкою добавив: «Але все-таки ми накивали п’ятами».

Аж раптом одна із стріл проткнула тварині крило і монахи втратили над нею керування. Вороги перестали їх переслідувати, але друзів, разом з їх грифоном, почало аж крутити у повітрі і їм ледве вдавалося триматись. Поступово вони почали знижуватись, земля була все ближче і ближче, втікачі щодуху тримались за пораненого звіра, який уже не в змозі був летіти. Ліс змінився на галявину. Землю та монахів відділяло вже не більше десяти метрів і через кілька секунд знеможений звір звалився додолу, а його вершників викинуло далі і вони стрімголов покотились по густій траві.

[Cкрыть]

Русский языкНажмите здесь!

 В небольшую мрачную комнату едва пробирались лучи света из небольшого зарешеченного окошка под потолком. Они падали на голые сырые стены и несколько ржавые металлические двери в конце помещения. Под окошком, куда почти не доставал свет, сидели в тени двое мужчин среднего возраста за старым и очень потертым деревянным столом на таких же поношенных табуретках . Один из них, довольно высокий и широкоплечий, был одет в рваный серый балахон с большой заплатой на правом плече, а второй, несколько ниже, но тоже весьма сильной телосложения, сидел в аккуратном сером плаще с просторным капюшоном, висевшим на его спине. Оба имели побритые налысо головы и длинные бороды, которые доставали до их груди. Время от времени поглядывая на дверь, мужчины тихо, почти шепотом , что-то обсуждали .

- Ну как ты здесь , мой друг?

- А как ты думаешь ? Меня закрыли в самой большой тюрьме Лорденской Империи и надели фриоловые кандалы, а ты спрашиваешь как я здесь!?

- Да тише, Константин ... нас могут слушать, не забывай. Я знаю , что жизнь в Фолксе - далеко не мед, но не надо срываться и терять контроль над собой, ведь это только навредит .

- Ну хорошо, хорошо ... то какие новости из Ордена, Иван?

- Новости ... да новости не очень, должен я сказать. Ульян все-таки стал гроссмейстером. Многих магистров , которые тебя поддерживали , было подкуплено, некоторых шантажировали, угрожали. Тем более, после твоего заключения у него не осталось серьезных конкурентов, поэтому Совет избрал его, как бы нам этого не хотелось и ...

- Вот ведь ... эта падла очернила мое имя, подбросив монет орков и липовое письмо от хана и настроила большинство моих друзей против меня. Он еще и захватил власть в Ордене Огненного Дракона. Плохие времена надвигаются не только для нас, но и для всего Лордена, я чувствую .

- Да, горькая судьба нам сейчас представилась. Но ты перебил меня и я несколько не договорил ... ходят слухи, что он хочет добиться пересмотра дела, чтобы тебя из этой тюрьмы на тот свет перевели. В тот раз ему это не удалось из-за поддержки многих магистров и твои заслуги перед Империей, но теперь, когда его избрали гроссмейстером и большинство членов Совета Магистров под его контролем, у него достаточно влияния, чтобы надавить на суд и довести свое дело до конца.

- Ну вообще замечательно ... меня лишили свободы и доброго имени, а теперь хотят лишить и головы. Смог бы я отсюда выбраться, то испепелил бы этого негодяя. Но что тут можно поделать ... фриоловие цепи не дают возможности применить чары, а без них с этого замка выбраться невозможно.

Иван, осторожно оглянувшись, вытащил из рукава небольшой ключик серебристого цвета и, положив на стол, прошептал : « У меня есть некоторые связи в этом гнилом месте и мне помогли сделать ключ от твоих оков». Константин, посмотрев на это небольшое металлическое изделие, быстро взял его и спрятал за пазуху. Грусть в глазах сменилась на надежду, которая снова загорелась в его сердце.

- Спасибо большое. Я век тебе этого не забуду.

- Ты не раз мне помогал, поэтому настал мой черед отдать долг. Сегодня в полночь пытайся выбраться из камеры и добраться до крыши одного из корпусов, или хотя бы залезь на стену. Как выберешься, дай мне знак. Я попробую тебя оттуда забрать. Конечно, это очень рискованное мероприятие, но так появится хоть какая-то надежда исправить ситуацию.

- Конечно, я сделаю все как надо. Не сомневайся .

- Хорошо. К вечеру еще есть время. Иди отдохни и придумай план действий, а я пойду закончу свои приготовления к делу.

Друзья пожали друг другу руки и встали из-за стола. Иван крикнул: « Стража, свидание закончено» и через несколько секунд массивные двери открылись и в них появились очертания двух крепких мужчин в кольчугах и шлемах с несколько заостренным верхом и широким наносником. За поясом у стражников были одноручные мечи в черных кожаных чехлах. « Заключенный, на выход » - рявкнул один из них и Константин покорно двинулся к двери. Как только он переступил порог, прозвучала команда: «К стене» и ему пришлось остановиться и стать слева от двери. «Прошу покинуть помещение» - более вежливым тоном сказал воин и Иван молча вышел из камеры и направился по коридору направо. Тогда охранник закрыл дверь одним из ключей, которые были в связке, что находилась в его руках, и скомандовал: «Заключенный, вперед» и кивнул головой в направлении коридора. Константин пошел туда, куда ему велели идти, а спереди и сзади его окружали стражники.

Они шли по широкому коридору с серыми стенами, которые из-за свечения факелов, закрепленных вдоль, казались буро - коричневыми. С обеих сторон, через каждые пять или десять метров, находились двери, такие же, как и в камере для свиданий, а из комнат раздавались крики, громкий смех и нередко разные вопли и стоны, что не вызывало никакого удивления у тех, кто провел здесь хоть некоторое время. Часто по коридору носились туда-сюда другие охранники, наведывая заключенных. Солнечный свет сюда почти не добирался, поэтому казалось, что находишься не в замке, а в какой-то пещере. Через пол минуты неторопливой ходьбы они достигли конца коридора, где размещались крутые закрученные лестницы и направились по ним вверх. Минуя этаж за этажом, они вышли на пятый. Этот коридор ничем не отличался от того , который был на первом уровне. Пройдя по нему чуть больше десятка метров, стража с заключенным остановились у одной из дверей, которые охранник открыл другим ключом из связки и жестом приказал Константину заходить. После того, как он выполнил указание солдата и оказался в камере, дверь за ним громко хлопнула и закрылась снаружи.

Камера Константина была такая же по размеру, как и та, где только-что состоялась встреча с другом, но вместо столика со стульями там находилась лишь кровать ... но это и кроватью назвать нельзя - просто лавка, накрытая потрепанной простыней и тонким грязным одеяльцем. Мужчина лег на это убогое лежбище и стал продумывать будущую попытку освобождения из этого ужасного места. Это будет очень рискованное мероприятие, ведь никто еще не выбирался живым из Фолкса, но на долю нашего героя выпало это испытание и он был полон готовности идти до конца.

Час за часом, наш герой дремал на своей койке и Солнце стало понемногу опускаться к горизонту, наступал вечер. Все меньше и меньше лучей стали освещать камеру. Константин проснулся от металлического грохота, медленно встал, и увидел на полу у двери железную миску с противной тюремной баландой и ложку. Сам только вид этого блюда отбивал любой аппетит, но мощное чувство голода заставляло брать в руки столовый прибор и глотать эту противную смесь. Ложка за ложкой, заключенный съел ее до последней капли и положил у дверей, чтобы сосуд забрали через ту же калитку, через которую ее сюда и поместили, не открывая самой двери. Через минут двадцать, после того, как он закончил трапезу, так и произошло, а Константин продолжал почивать на лежбище.

Лишь когда Солнце зашло за горизонт, заспанный человек поднялся и стал ходить взад и вперед по камере, нахмурив брови и напряженно размышляя о будущей авантюре. Немножко потоптавшись на одном месте, он подошел к закрытому решеткой окошку, встал на цыпочки и заглянул в него. Ему открылась мрачная панорама просторного внутреннего двора замка с высокими массивными каменными стенами. Были видны темные силуэты людей, которые торопливо шныряли по нему. Это были, в основном, стражники. Особенно много их было на стенах. В самом дворе размещались конюшни и колодцы, а также полевая кухня. Посмотрев направо и налево можно было увидеть еще по одном бастиону с заключенными, но кроме них, в стенах располагались еще четыре округлые оборонительные башни. Они, по две с каждой стороны, располагались между воротами крепости, напротив трех тюремных корпусов, стоящих дугой, и самими казематами.

Константин отошел от окошка и достал из-за пазухи ключик. Он вставил его в небольшой замочек на кандалах, повернул и они разомкнулись: сначала сделал это на одной руке, потом на другой. Константин с облегчением потер свои запястья и подумал: « Ну наконец-то я свободен. Два месяца жил здесь, в неволе, как скотина, но теперь это закончится. Я или освобожусь, или погибну здесь, как воин».

Наш герой повернулся лицом к двери, приподнял правую руку и направил ладонь в её сторону, после чего услышал щелчок - замок отворился. Константин немного подвинул ручку от себя и стал прислушиваться. Ничьих шагов не были слышны. Он открыл дверь шире, выглянул и увидел , что там действительно никого нет, лишь тревожно мерцали факелы на стенах и слышался шум из других камер. Константин вышел из комнаты и пошел налево по коридору , к лестнице. Дойдя до неё, беглец оглянулся и стал тихонько подниматься вверх. Миновав один уровень, он заметил коренастого стражника, находившегося на два этажа выше и спускавшегося к нему. Константин остановился и стал так, чтобы солдату не было его видно. Когда воин спустился до его этажа, то был шокирован, увидев беглеца, и быстро выхватил меч из ножен . «Ты как выбрался?!» - Рявкнул охранник: «Ну-ка лицом к стене» .Константин пренебрежительно сдвинул брови и сказал: «Тссс. Я не хочу причинять тебе вреда, поэтому просто отдай свой меч и молча иди отсюда, а иначе ... ». Колдун поднял левую ладонь к потолку и в нескольких сантиметрах над ней внезапно появился и завис сгусток огня, горящего ярко-желтым, иногда переливаясь оранжевым цветом, пламенем, которое осветило темные лестницы лучше всех факелов , висевших вокруг. «А иначе я сожгу тебя» - добавил Константин. Увидев это странное зрелище, у стражника на несколько секунд отняло язык от шока, но потом он, с заметным дрожанием в голосе, пробормотал: «Так ты монах Ордена ... чего же ты раньше сказал? Держи мой меч, только забери от меня эту горящую штуку». Воин, поглядывая на мага, помаленьку положил оружие вниз, на одну из ступенек. «Хорошо», - сказал Константин, после чего опустил руку и огненный шар исчез так же внезапно, как и появился: «Становись лицом к стене». Солдат покорно выполнил распоряжение монаха, после чего наш герой поднял его меч и ударил прикладом по затылку стражника. Охранник, потеряв сознание, упал. Наш герой переступил через него и продолжил подниматься вверх, уже с мечом в руке.

Пройдя еще два этажа, Константин дошел до конца лестницы, где располагался выход на крышу бастиона. За дверью было слышно голоса часовых. Немного приоткрыв её, он заглянул и увидел, что вблизи было четверо стражников, которые что-то весело обсуждали. Сколько солдат было дальше - в эту щель видно не было. Мужчина затаился слева от двери и правой рукой толкнул её так , что она открылись настежь. Воины прекратили разговор и заинтересованно посмотрели в сторону открытого помещения. «Неужели здесь такие сильные сквозняки? Вроде не замечал этого раньше ... » - недовольно сказал один из них и указал другому: «Иди закрой». Последний выполнил указание старшего солдата и подошел к двери. Как только он стал подносить руку, чтобы закрыть их, Константин едва заметно дернул десницей и будто какая-то невидимая сила резко потянула несчастного охранника внутрь, к лестнице, и он кубарем покатился ею вниз. У остальных стражников от удивления чуть глаза на лоб не вылезли. «А это еще что за чертовщина?!» - Воскликнул один из них. «Сейчас разберемся» - добавил другой: «Только будьте начеку ». Воины достали из ножен мечи и, оглядываясь вокруг, один за другим подходили к месту, где только что произошел этот жуткий инцидент.

Как только они подошли ко входу на чердак бастиона, в дверном проходе неожиданно появился Константин, с мечом в правой руке, и пронзительным взглядом посмотрел на стражу. «Беглец» - крикнул один из часовых, и воины бросились на нашего героя. Монах резко вытащил левую руку вперед, ладонью к врагам, и первого нападающего с большой силой отбросило назад, так, что он повалил за землю и других двух, которые стояли за ним. Пока воины не оправились, наш герой пустился наутек вдоль края крыши. Холодный ветер бил в его лицо. Наконец колдун вспомнил вкус свободы. Два месяца ему приходилось сидеть в четырех стенах и все, что он видел в окошко с решеткой - это внутренний двор замка, который уже так надоел. Эти две месяца казались Константину вечностью, но наконец он вырвался из плена и снова может колдовать. Наконец освободился от фриоловых оков, которые просто разъедали его душу. Кажется, еще немного, и мужчина сошел бы с ума, но ему выпал шанс убежать от этого кошмара и он воспользуется им по полной. На безоблачном небе было видно половинчатую Луну и яркие звезды, которые хорошо освещали таинственный густой лес вокруг крепости и широких рвов, что ее окружали. Если долго смотреть в этот лес, то может показаться, что какие-то странные существа всматриваются в тебя из него. Но у нашего беглеца не было времени рассматривать природу. Он бежал, потому что за ним гнались более десятка вооруженных мужчин и количество преследователей неуклонно росло, потому что к этой толпе присоединялись все новые и новые стражники, которых было немало на крыше тюрьмы. Вот-вот они его окружат ... колдун внезапно остановился, резко поднял свой меч и тот вспыхнул ярким оранжевым пламенем, которое, казалось бы, на секунду затмило Луну.

На мгновение стражники остановились и замерли от ужаса, но быстро отошли от шока и окружили Константина, образовав вокруг него полукруг. « Сдавайся, чародей, или мы сбросим тебя со стены. Магия тебя не спасет» - яростно закричал один из караульных: «Сдавайся, или сбросим тебя со стены». Монах строго посмотрел на них и сказал: «Нет, только не это ... Я лучше прыгну, чем вернусь в казематы». После этих слов маг махнул своим горящим мечом и огненный кнут, что из него вырвался, поразил нескольких солдат, которые стояли в первом ряду окружения и они загорелись и стали с криками бегать по крыше. Некоторые из них упали со стены, а другие догадались поваляться по полу и смогли себя потушить, хотя и получили серьезные ожоги. Воины как будто озверели и с криками бросились на Константина. Тот, пытаясь выйти из зоны оцепления, прорывался к другому краю бастиона, один за другим парируя удары врагов своим огненным мечом. Но как только он почти добрался до перехода на крышу другого корпуса и оставалось только прыгнуть, один из этих ударов пришелся ему по ноге и кровь хлынула по ободранной одежде, а меч вырвался из руки и полетел вниз ... Наш герой упал и поморщился от безумной боли в разрезанной, почти до кости, ляжке. В толпе охранников послышался презрительный хохот. Один из них замахнулся над раненым, чтобы безжалостно разрубить его обессиленное тело, но монах собрал всю волю в кулак и в последнем рывке отверг нападающего назад силой своей мысли. Далее опираться возможности не было и Константин закрыл глаза и стал покорно ждать своей участи.

Вдруг послышался ужасный грохот. От удивления, раненый открыл глаза и увидел яркие вспышки, от которых загорелись много солдат. Взглянув на небо, он заметил существо, которое было одну наполовину львом, а на другую - орлом, приближавшееся со стороны леса к казематам. Его острые когти и хищный клюв внушали ужас каждому, кто посмотрит на это мощное животное в гневе. Всадник этого зверя метал в стражу огненными шарами, заставляя солдат суетливо разбегаться. В нем Константин узнал своего друга Ивана, который стремглав мчался на помощь. Пролетая в метре над раненым товарищем, он протянул руку, после чего тело беглеца стремительно поднялось вверх и всадник смог его схватить и усадить позади себя на спину твари, которая несла их по небу, когда они пролетали над замком.

«Ты думал, я о тебе забыл?» - Улыбаясь спросил Иван: « Я вижу, тебя ранили, но это глупости, исцелим». Константин выдавил из себя улыбку и облегченно сказал: «Честно говоря, я уже думал, что это конец. Даже не поверил своим глазам, когда увидел тебя на грифоне». Всадник сочувственно посмотрел на обессиленного друга и добавил: «Да ... действительно я чуть не опоздал, извини». «Я тебя не обвиняю» - ответил Константин : «Если бы не ты , я бы до сих пор там гнил , а потом меня бы с позором лишили головы».

Пока друзья говорили, они стали понемногу отдаляться от Фолкса. Константин посмотрел назад, чтобы мысленно навсегда попрощаться с ненавистной тюрьмой, но увидел нечто, что его очень встревожило и нервно сказал Ивану: «За нами погоня». Всадник нахмурился, оглянулся и увидел, что действительно за ними гонятся четыре лучника на грифонах. Они подлетали все ближе и ближе, стрелы начали свистеть над головами монахов, на что Иван иногда отвечал, бросая в преследователей огненными шарами, но враги, маневрируя , избегали их попадания. «Мы от них не оторвемся» - сказал монах своему другу, который сидел позади: «На нашем грифоне сидит два человека, а на их - по одному, поэтому они быстрее. Они еще и начинают нас окружать ... ». «Да я заметил » - крайне недовольно ответил Константин: «Но что нам теперь делать? Сколько мы еще сможем от них уворачиваться ? ». Иван задумчиво почесал затылок и неторопливо сказал: «Есть у меня одна авантюрная идея ... я не уверен, что у нас получится ...». «Да говори уже, что задумал!?» - Раздраженно перебил его Константин, на что товарищ с энтузиазмом ответил: « Мы полетим в противоположном направлении , к Горляндии. Они не будут нас преследовать в воздушном пространстве этой страны, потому, что появление на своих границах такого количества грифонов гномы расценят как вторжение, но мы, возможно, сможем проскочить». «Ну тогда мчимся туда. Это наша последняя надежда» - нервно сказал раненный чародей. Надо хоть что-то попробовать предпринять».

Иван резко потянул за поводья в сторону и грифон сделал разворот в противоположном направлении. Преследователи сделали то же самое и продолжили погоню. Маневрируя, монахи уворачивались от стрел, что постоянно летели в их сторону и двигались уже в направлении Фолкса, вскоре его миновав. «Мы скоро будем над Горляндией» - радостно сказал Иван : «Вскоре они от нас отстанут». Константин, сомневаясь, сказал: «Искренне на это надеюсь. И вообще, с каких пор в Фолксе держат отряд грифонов?». «Да уж с тех пор, как тебя там закрыли. Ульян не станет тебя недооценивать, он предсказал все варианты развития событий», - пояснил друг и с улыбкой добавил : «Но все-таки мы убежали».

Вдруг одна из стрел проткнула животному крыло и монахи потеряли над ним управления. Враги перестали их преследовать, но друзей, вместе с их грифоном, начало аж крутить в воздухе и им едва удавалось держаться. Постепенно они начали снижаться, земля была все ближе и ближе, беглецы еле держались раненого зверя, который уже не в состоянии был лететь. Лес сменила поляна. Землю и монахов отделяло уже не более десяти метров и через несколько секунд изможденный зверь рухнул на землю, его всадников выбросило дальше и они стремглав покатились по густой траве.

[Cкрыть]

Карта ПангеиНажмите здесь!

 

[Cкрыть]

[Falcssonn 4,037]

Что за звериный язык?

[Fantaster 1]

Что за звериный язык?

Вы о чем?

[Fantaster 1]

Хоть кто-то прочитал? Как вам? Жду отзывов.

[Falcssonn 4,037]

Вы о чем?

В первом посте текст на странном животном языке.

[Fantaster 1]

Трололо? Лучше читайте русский перевод и высказывайтесь по теме.

[Феликс Морозов 12]

Неужели Варлокс снова?

[Falcssonn 4,037]

Лучше читайте русский перевод и высказывайтесь по теме.

Семь Варлоксов из десяти.

[Fantaster 1]

При чем тут Варлокс? Разве я так плохо пишу?

[Vicomte 206]

У вас в названии темы ошибка.

[Incog 576]

В первом посте текст на странном животном языке.

Эй, Бубога, ты же знаешь, где твое место или ты любишь когда напоминают?

[Fantaster 1]

У вас в названии темы ошибка.

Уже вижу, но не имею возможность исправить.

[Falcssonn 4,037]

где твое место или ты любишь когда напоминают?

Твой бессердешный комментарий вызвал у меня слезки.

[Fantaster 1]

О, смог исправить название.

[Brenn 5,515]

Добавь туда Калимдор, Вестерос и Запорожскую Сiчь для пущего смаку.

[Fantaster 1]

Я так понял, кроме Наполека никто не прочитал?

[mr_john 1,486]

Русские имена совсем не лепятся

[don't bante 2]

Ого вот это работа! Без экзаменов принят в Профсоюз Форумчан!